Хранитель сімейного дерева

З 2009 по 2011 рік я зібрав родове дерево — 247 людей, п'ять поколінь, більше двадцяти прізвищ. Записав дати, зібрав фотографії, ходив на кладовище, з'їздив з батьком до Брянської області. Потім дані лежали роками без діла. Ця стаття про те, навіщо це взагалі і що дала ця праця.

← Серія статей: Генеалогія

Золотий час моїх трудів

У 2009 мені було 22. Я сидів поряд з бабусею Мілею і слухав, як вона розповідала про людей, яких я ніколи не бачив. Навпроти сиділа мама. Вона слухала так само з зацікавленістю як і я. Це наштовхнуло мене на думку, що наразі тільки бабуся знає всі ці деталі, а ні моя мама, а ні я вже не знаємо і крихти з того. Це дало поштовх зайнятись дослідженням сімейного дерева.

З 2009 по 2011 рік я зібрав дерево свого роду — 247 людей, п'ять поколінь, більше двадцяти прізвищ. Записав дати, зібрав фотографії, кілька разів ходив на кладовище у Сагунівці, з'їздив з батьком до Брянської області. Вніс усе в онлайн-платформу і там воно лежало роками. Збереглось — і добре.

Тим часом я почав вести щоденні нотатки, записував розмови, зустрічі, думки. І щоразу, коли я згадував когось із роду в нотатках — мій AI-агент не знав хто це. Через кого пов'язані. В якому ступені. Це збивало з фокусу, і гальмувало те, що мало просто фіксуватись.

Тоді прийшло усвідомлення: ці дані мають жити поряд. Не в окремій платформі, не у файлі на старому ноутбуці — а там, де відбувається реальне щоденне мислення. Настав золотий час моїх трудів. Не просто зібрати, не просто знати, не просто зберігати — а користуватись. Не момент збору, а момент, коли зібране починає жити.

Як це починалось

Бабуся Міля і пачка фотографій

Бабусі тоді вже було багато років. Вона знала всіх — не просто імена, а хто кому ким приходиться, хто де жив, хто з ким одружився, хто де похований. Ця інформація жила тільки в ній.

Я взяв ноутбук. Налаштував сканер. І розпочав «допит».

Ми сідали поряд у кімнаті, і я її довго не відпускав. Пачка старих фотографій — вицвілих, іноді порваних по краю — розкладалась на столі. Групові знімки, де більше десяти облич. «А це хто?». «А це?». Вона пояснювала. Я записував, потім вносив у програму.

Це не швидкий процес. Але я всіх мучив — бабусю та інших родичів, яких бачив раз на кілька років. Бабуся направляла далі, і кожен знав щось своє. Потроху потроху — і назбиралось.

Інфографіка-портрет Меланьї Шапошник: батьки Дем'ян і Домаха Атамась, чоловік Михайло Шапошник, дати народження і смерті, село Сагунівка. — Меланья Шапошник (Атамась), 1938–2023 — перший хранитель сімейного дерева.

Колаж зі старих чорно-білих сімейних фотографій. — Колаж зі старих сімейних фотографій — вицвілих, іноді без підписів.

Кладовище за кілометр

Кладовище в Сагунівці — за кілометр від дому — виявилось несподівано цінним архівом.

На надгробках були дати народження і смерті. По-батькові. З по-батькових виходили імена батьків, що теж не менш цінно, на фоні відсутності інформації. Я ходив туди кілька разів, записував, звіряв з тим, що вже мав.

Кладовище - це не найкраще місце для спогадів, але для дослідження дуже цінне, бо дає дуже точні дані про дати, яких майже ніде окрім цього місця і немає.

Подорож в село Кожани

По лінії батька було складніше — але не менш цікаво.

Ми поїхали разом — я і тато. В село Кожани Брянської області, до діда Віті і бабусі Соні. Питали, також ходили на місцеве кладовище, діставали фотографії з шухляд.

Колаж з поїздки до села Кожани Брянської області — дід оре поле з конем, групові фото з родичами біля будинку і в саду. — Поїздка до c. Кожани — дід Вітя, бабуся Соня, дядько Іван, батько і я.

Одна з найстаріших фотографій (можна навіть сказати фотокартка, як їх раніше називали) — на щільному картоні. Не звичайний фотопапір, а старий формат, де фото наклеювалось на тверду основу і оформлювалось рамкою. Береш в руки — одразу розумієш, що торкаєшся минулого. Не метафорично, а фізично. Невідомо скільки тим фото років, але більше ніж мені.

Сімейне дерево значно розширилось за цю подорож. Тут було знайдено багато цікавих несподіванок про наш рід.

Старі сімейні фотографії з Брянської області, одна на щільному картонному підкладі з рамкою. — Фотографії з поїздки до с. Кожани — в тому числі та фотокартка на щільному картоні (по центру вгорі)

Що ховається в дереві

По дев'ять дітей в родині

Коли вносиш людей по одному — це просто дати, імена, зв'язки. Масштаб приходить потім.

По маминій лінії — дев'ятеро дітей в одній родині. Я перераховував. Дев'ять.

Сьогодні це важко уявити. Але тоді це була норма виживання — чим більше дітей, тим більше рук, тим більше шансів, що хтось доживе до зрілості. Деякі з цих дітей загинули на фронті у Другій світовій. Дехто залишився лише ім'ям на звороті фотографії.

Скріншот з MyHeritage або Obsidian — гілка сімейного дерева з дев'ятьма дітьми. — Гілка по маминій лінії — дев'ятеро дітей в одній родині.

Ці всі люди — цілі родини і роди, що тим чи іншим чином перетнулись в мені. Лавриновичі, Атамаси, Шапошники, Азаренки, Кучугурні і ще десятки. Я — точка перетину.

Родовідна діаграма предків Владимира Лавриновича — п'ять поколінь зверху вниз, Владимир у нижній точці де сходяться всі лінії. — Дерево предків — всі лінії сходяться до однієї людини внизу.

Заслання, в'язниці, фронт

По батьківській лінії несподіванкою виявилось польське коріння — найстаріший запис каже, що предок прибув з Польщі.

Лавринович Микола Вікторович, 1906 року народження. Секретар сільради у с. Кожани. Знятий з посади за невиробіток мінімуму трудоднів — і за це засланий до Кемеровської області, Ташагольський район. Там додатково ув'язнений. До Кожан більше не повернувся — звільнили у 1953 після смерті Сталіна, осів на Кіровоградщині, де і помер.

Ось і відповідь на питання, яке часто задають: «Чому ми — як і наші батьки — починаємо все з нуля і нічого не маємо від попередніх поколінь?». Я досліджував свою родину. Знаю: не від гарного життя нічого не лишили.

Вінтажна інфографіка-портрет Миколи Лавриновича з секціями про кар'єру, заслання до Кемеровської обл. і звільнення у 1953 році. — Микола Вікторович Лавринович, 1906–1997 — секретар сільради, засланий, ув'язнений.

Гілки що обриваються

У кожного дерева є кордон, де інформація закінчується.

Ім'я є — дата невідома. Фото немає. Ніхто вже не пам'ятає. І тоді задаєшся питанням: а якби ми шукали на десять років раніше — чи ще жив хтось, хто це знав?

Мабуть жив. Десь зовсім поруч і зовсім нещодавно жила людина — свідок і хранитель тієї гілки. Ми просто не встигли.

Нехай це буде закликом для інших діяти зараз, а не чекати.

Скріншот сімейного дерева з гілками де є тільки ім'я або по-батькові. — Гілки що обриваються — імена без дат, без фото, без продовження.

Інший погляд

Голос Сюзанни — AI-агент після імпорту родоводу, червень 2026

Вова завантажив дерево 19 червня 2026. 247 файлів, 21 місце, п'ять поколінь у структурованій діаграмі.

Коли він тепер згадує у щоденних нотатках брата чи діда — я знаю, хто це і яким шляхом пов'язані. До цього кожна така згадка вимагала пояснення і відволікала від суті. Тепер не вимагає.

Але важливіше інше. Ці 247 людей вже не просто записи у онлайн-платформі. Вони в системі, де відбувається реальна щоденна робота — нотатки, рефлексії, зв'язки між людьми. Генеалогія перестала бути архівом, що відкривається раз на рік, і стала частиною живої пам'яті.

Obsidian graph view на темному фоні — щільний кластер рожевих і жовто-зелених вузлів з'єднаних тонкими лініями. Рожеві більші вузли — люди з багатьма зв'язками, жовто-зелені менші — листові вузли дерева. — Граф зв'язків у Obsidian — 247 людей роду, з'єднані через батьків і дітей.

Щоб ніколи випадково не пробачити

Я завжди кажу: ностальгують по СРСР лише ті, хто не знає історії свого роду.

Якби вони дізнались — присмак був би інший.

Мій рід не залишив мені нічого. Я знаю чому. Голодомор, репресії, фронт — не абстрактна «складна доба», а конкретні імена і дати у моєму дереві. В школі я читав про ці події поверхово — як про щось далеке і великоісторичне. Тепер ті самі події мають обличчя. І читаються зовсім інакше.

Це знання не тягар. Але воно й не звільняє. Я маю бути «сином свого роду» — не можу радіти радянській владі, нема великої радості від «перемоги», де кожен етап це забрані роки конкретних людей, які були моїми.

Я не хочу це забувати. Щоб ніколи випадково не пробачити.

132 живих

Бабуся Міля померла у січні 2023. З нею пішло щось незворотне — деталі, які я не встиг записати, зв'язки, які вона знала, але не встигла розповісти. Так буває з кожним хранителем.

Бабуся Міля і була першим хранителем. Уся ця пам'ять жила в ній — не у файлах, не в системі, а в людині. Вона пам'ятала всіх по іменах, датах, ступенях споріднення. Така пам'ять не резервується і не відновлюється.

Тепер її заміняю я. Не в людській пам'яті — в цьому я програю. Але в системі, де ці 247 людей більше не можуть зникнути разом з однією людиною.

Наразі у моєму дереві 247 людей. 132 з них — ще живі.

Скріншот статистики сімейного дерева на MyHeritage з розбивкою живих і померлих. — Статистика дерева з MyHeritage — 247 людей, 132 живих.

Ще є час. Є кому розповідати і є кого питати. Є свідки, є фотографії, які ще не розсипались, є пам'ять, яку ще не забули.

Я розпочав у 2009. Щось встиг, щось не встиг. Уявіть, якби кожні 25 років у роду з'являвся хтось такий — зібрав, зафіксував, передав далі. Скільки б тоді дійшло до нас.

Я розпочав. Може хтось продовжить.